Виставка художніх творів – це світ у багатьох вимірах. Увіковічені миттєвості в дерев’яному обрамленні схожі на вікна, які можна прочинити і мандрувати донесхочу. Ні втоми, ні спраги, ні натертих ніг...
А якщо картини демонструються в лікарні, то уявні подорожі, поза сумнівом, приведуть до одужання. Особливо, якщо пацієнти – діти.
Коли головний лікар Чернігівської обласної дитячої лікарні Олександр Карета «захворів» ідеєю виділити частину щойно відремонтованого триповерхового приміщення під невеличку, але справжню картинну галерею, багато хто цього не сприйняв: хворих, мовляв, треба лікувати, а не розважати. Та й художники люди честолюбні, вони прагнуть престижних виставок, справжнього визнання, а не дитячого захоплення.
На щастя, в нашому прагматичному світі так думають не всі. Чернігівський митець – член Національної спілки художників України Іван Пенський, картини якого виставлялися і в Києві, і за кордоном, погодився на експеримент. Хоч, зізнається, спочатку вагався. Та коли побачив реакцію перших відвідувачів, відкинув усі сумніви. Адже діти – дуже щира аудиторія, якщо їх не зачепить, більше не прийдуть. А вони ходять, та ще й по багато разів, простоюють перед полотнами, розмірковуючи про щось своє, потаємне, доки й додому не випишуться. Для багатьох хлопчиків і дівчаток, особливо з віддалених сіл, зустріч із творчістю Івана Івановича – справжнє потрясіння. Вони ніколи й не уявляли, як багато можна сказати фарбами і які почуття можуть викликати картини.
– Побувавши на виставці, діти повертаються у відділення зовсім іншими, – каже методист лікарні, педагог за освітою Наталія Ребкало. – Зникає агресивність, з’являється відкритість, приязнь у стосунках. Звісно, вони не забувають ні про те, що в них щось болить, ні про свій сум за домівкою, однак неприємні відчуття згладжуються і більше не заважають одужанню. Недаремно фахівці вважають, що допомогти організму набагато легше, коли лікувальний процес пролягає через зцілення душі.
У виставковому залі стоять стільці. Тут можна сидіти годинами, намагаючись збагнути: світанкове чи призахідне сонце торкається озерної води? Про що думає самотня бабуся на лавці і чому їй зозуля відкувала? Яким чином у засніженому пейзажі відчувається березень? Хто чекає чоловіка, котрий бреде у сутінках по глибокому снігу до старенької хати з великою в’язанкою хмизу?
Дуже цікаво спостерігати за спілкуванням художника з дітьми. Іван Іванович говорить тихо, ніби казку розповідає:
– Коли пишеш на природі – забуваєш, що можеш вимаститися. Ідеш, а в тебе фарба на щоці, на руках, і зустрічні дивляться здивовано – не розуміють, у чому річ... Етюди, зазвичай, накидаються швидко. Та в майстерні, буває, заважають один одному, тоді якийсь повертаю до стіни. А картини повинні вилежатися, як добрі яблука... Ви любите малювати?
Ще б пак! Вони щойно з ігрової кімнати прийшли, де разом з педагогом-вихователем складали захоплюючу й водночас кумедну історію, а потім зображували її в кольорах.
– Вірите, деякі хлопчики й дівчатка засмучуються, коли їх виписують, – розповіла вихователька Інна Муреєва. – Не у всіх, на жаль, вдома така краса і затишок, такі умови для розвитку дитячої творчості, як у нас. Ми даємо можливість кожному маленькому пацієнту проявити свої здібності. Можливо, ця спроба відкладе відбиток на все його життя. Як найбільшу цінність вони везуть додому свої малюнки, витинанки, аплікації, оригамі, виготовлені в лікарні...
Арт-терапією – лікуванням при допомозі мистецтва – нині нікого не здивуєш. Але як колектив медичного закладу прагне, щоб його пацієнти почувалися, як в санаторії, ідеї в нього не переведуться. Принаймні головний лікар налаштований оптимістично:
– Зараз усі скаржаться на кризу, нестачу фінансів. А я кажу: таланить тому, хто запрягається, – наголошує він. – Приміром, виставка картин нам ніскільки не коштувала. Іван Іванович не взяв за свої клопоти ні копійки, хоч звалив на себе нелегку ношу. Довкола нас багато такого, що може поліпшити якість життя. Чи треба кошти для того, щоб персонал лікарні усміхався, вітався, доброзичливо ставився до пацієнтів та відвідувачів? Щоб виплекати зелень на підвіконнях і в коридорах? Щоб прикрасити їдальню? А ще ми хочемо, щоб перегляд художніх творів супроводжувався тихим звучанням класичної музики. Зараз над цим працюємо. У відділеннях теж не завадять сеанси музикотерапії. Це вже буде зовсім інший мікроклімат.
Хотілося б, щоб не склалося враження, що за всіма естетичними моментами в цьому закладі забули про його головне призначення – лікування пацієнтів. Тут працюють високопрофесійні фахівці, які мають справу з найновішим обладнанням: цифровим рентген-апаратом, комп’ютерним томографом, апаратом ультразвукової діагностики...
Олександр Панасович побував у багатьох медичних закладах, як вітчизняних, так і закордонних. Вважає, що прагнути є до чого: он які гарні лікарні у Житомирі, у Сумах... Мріє головний лікар про відкриття відділення другого етапу виходжування недоношених немовлят. Ідей для поліпшення лікування хворих теж багато.
На виставці біля портрета Олександра Карети і маленькі, і старші пацієнти лікарні починають усміхатися, бо він і схожий, і ніби інший.
– Таким ваш лікар був понад двадцять років тому, коли тільки-но прийшов працювати до обласної лікарні, – розповідає художник дітям. – Коли я робив замальовки, просив: «Олександре Панасовичу, уявляйте своїх пацієнтів, те, як їх лікуєте». Бачите, які в нього живі очі? Він думає про вас!
Євдокія ТЮТЮННИК. «Урядовий кур'єр»
30 січня 2010 року
наступна
